Знову на чужину...
Приблизно тиждень назад дивилася передачу про те, як живуть діти, батьки яких, за кордоном на заробітках. Чесно кажучи, тільки безсердечні можуть спокійно на це споглядати.
Великого зусилля варте тільки одне рішення залишити рідну домівку, дитину, покинути рідну землю і податися за десятки тисяч кілометрів в іншу країну, де хліб не падає з неба, а досягається важкою працею. Поїхати і залишити дитину на бабусю, якій вже самій потрібна допомога аби легко прийняти старість, але яка все-таки потратить відкладену мізерну пенсію та останні сили для того, щоб до першого дзвоника обути та одягнути дитину. Дитину, якій все-одно бракуватиме батьківської турботи, погляду та слова. Дитину, яка, хоч і на підсвідомому рівні, однак таки буде почувати себе обмеженою та відчуженою.
Коли тема стосується трудової еміграції, завжди згадую один із своїх улюблених українських серіалів — «Украдене щастя», за мотивами однойменної драми Івана Франка. Згідно з сюжетом в сучасній екранізації 2004-го року, головний герой, Михайло, бажаючи підзаробити на весілля та на подальший прожиток вирушає на чужу землю. А далі — все як у Франка, горе-брати надіслали брехливу звістку про смерть Михайла, Анна одружується с Миколою і т.д.
Навіть сам автор винуватцями в горі головних героїв називає братів Анни, все-одно корінь проблеми значно глибше. Що ж спонукало їх стати такими підлими та жорстокими? Звісно, держава. Держава, яка виховує таких підлих та жорстоких людей, адже зло породжує зло.
І хоч в нас, часто все завжди скидають на державу, по праву мають на це змогу. Україні важко рівнятися на інші розвинуті країни, за спинами яких, споконвічна демократія та повна свобода, а за нашими — кріпацтво, постійна залежність, рабство. Чому тепер, ми, господарі своєї землі, при здорових силах їздимо на заробітки в інший кінець світу? А тому, що ми не є національно свідомими, ми не готові до незалежності, як такої. Ми не бажаємо відстоювати свою людську гідність. Ми не можемо збагнути, що Людина — найбільша цінність держави. Вона її творець, її майбутнє і будь-яка нація завжди сильніша за владу.
А доти, мільйони сімей покидатимуть рідну домівку, в пошуках кращого…
Великого зусилля варте тільки одне рішення залишити рідну домівку, дитину, покинути рідну землю і податися за десятки тисяч кілометрів в іншу країну, де хліб не падає з неба, а досягається важкою працею. Поїхати і залишити дитину на бабусю, якій вже самій потрібна допомога аби легко прийняти старість, але яка все-таки потратить відкладену мізерну пенсію та останні сили для того, щоб до першого дзвоника обути та одягнути дитину. Дитину, якій все-одно бракуватиме батьківської турботи, погляду та слова. Дитину, яка, хоч і на підсвідомому рівні, однак таки буде почувати себе обмеженою та відчуженою.
Коли тема стосується трудової еміграції, завжди згадую один із своїх улюблених українських серіалів — «Украдене щастя», за мотивами однойменної драми Івана Франка. Згідно з сюжетом в сучасній екранізації 2004-го року, головний герой, Михайло, бажаючи підзаробити на весілля та на подальший прожиток вирушає на чужу землю. А далі — все як у Франка, горе-брати надіслали брехливу звістку про смерть Михайла, Анна одружується с Миколою і т.д.
Навіть сам автор винуватцями в горі головних героїв називає братів Анни, все-одно корінь проблеми значно глибше. Що ж спонукало їх стати такими підлими та жорстокими? Звісно, держава. Держава, яка виховує таких підлих та жорстоких людей, адже зло породжує зло.
І хоч в нас, часто все завжди скидають на державу, по праву мають на це змогу. Україні важко рівнятися на інші розвинуті країни, за спинами яких, споконвічна демократія та повна свобода, а за нашими — кріпацтво, постійна залежність, рабство. Чому тепер, ми, господарі своєї землі, при здорових силах їздимо на заробітки в інший кінець світу? А тому, що ми не є національно свідомими, ми не готові до незалежності, як такої. Ми не бажаємо відстоювати свою людську гідність. Ми не можемо збагнути, що Людина — найбільша цінність держави. Вона її творець, її майбутнє і будь-яка нація завжди сильніша за владу.
А доти, мільйони сімей покидатимуть рідну домівку, в пошуках кращого…
6 коментарів
Скільки геніїв різного штибу і масштабу повмирало на заслуженій пенсії поважного робочого заводу «Червоно-жовто-блакитна зоря»?
Українці колективно не вірять в себе і собі. Як тоді у нас, нам може вірити світове товариство?
На відміну від вас, мені часто доводиться чути від мами «носи плаття, чого звільнилася, в тебе має бути чоловік іт.д». Також часто спілкуюся з друзями і знайомими, які жаліються на роботу, жінку/чоловіка, кажуть, не про таке мріяли, але продовжують тягти не свій віз.
Спостерігаю різні картини і роблю висновки, що багато хто зраджує собі.
Вам не має сенсу уявляти себе державою, а я собі себе дозволила уявити окрім всесвіту ще й державою, бо Всесвіт безмежний і можна все :))
Ідеальних людей немає.