Образ середньостатистичного українця
Який він, умовний середньостатистичний українець?
Це звичайний чоловік, який має сім'ю, працює на середньооплачуваній роботі, жінка-перукар або продавець.
Разом виховують сина, який вже має намір вступити на навчання у ВНЗ. Якщо ж дійство відбувається в Чернівцях, то цілком можливо він піде навчатися на юриста (бо нині це модно). Часто, через свою недалекоглядність батьки віддають дитину на факультет «Міжнародних відносин», керуючись тыльки тим, що «спеціаліст міжнародних відносин» звучить краще, ніж звичайний «програміст». Хоча, вони навіть не задумуються, чи є потреба в Чернівцях спеціалістів цієї галузі. Далі, як правило, щоб оплатити дорогу освіту, беруть кредит. Іде постійна "інвестиція" в диплом, що згодом висітиме в рамці на стіні. А по закінченню освіти спеціаліст міжнародних відносин виконує роботу в чуть іншій галузі на Калинівському ринку або вантажником у магазині будматеріалів.
Батько раз на рік їздить з родиною на курорти. Найчастіше в Болгарію, Туреччину та Єгипет.
У будні, трудові дні все згідно чітко встановленому графіку. Іноді, відпрацювавши години, чоловік іде з друзями в бар, випиває кухоль пива, бесідує про політику, важке становище держави та гостро критикує теперішню владу.
Проте, коли доходить до виборів ця патріотична людина ставить галку навмання, обирає «проти всіх», думаючи, що цим самим стає на шлях революції або взагалі не з'являється. А коли бачить натовпи людей, що бойкотують, мирно споглядає на цю картину в сторонці, не виявляючи жодного бажання відстоювати свої права та інтереси.
Чоловік, побувавши в одній із європейських країн, завжди говоритиме на повний голос «Як же далеко Україні до Європи», однак сам не завжди відповідає образу європейця (всюди смітить, курить у заборонених місцях, часто неякісно виконує роботу і т.п.).
Іноді кричить на жінку, яка просить гроші на свої жіночі забаганки.
Так і проходять щасливі роки життя. Доки в старості він не вийде на пенсію. Якщо ж у Європі старість- це зустріч нового життя, початок відпочинку, то в нас- це хронічні хвороби, діабет, інсульт та передчасна смерть. Адже рідко знайдеш людину похилого віку, яка задоволена своїм станом.
От і все життя так: жалітися на державу, на сім'ю, на владу, на обставини, що так склалися, на всіх. Тільки не на себе. Постають питання: А чи був у цієї людини вибір? Чи могла вона хоч щось змінити?
Це звичайний чоловік, який має сім'ю, працює на середньооплачуваній роботі, жінка-перукар або продавець.
Разом виховують сина, який вже має намір вступити на навчання у ВНЗ. Якщо ж дійство відбувається в Чернівцях, то цілком можливо він піде навчатися на юриста (бо нині це модно). Часто, через свою недалекоглядність батьки віддають дитину на факультет «Міжнародних відносин», керуючись тыльки тим, що «спеціаліст міжнародних відносин» звучить краще, ніж звичайний «програміст». Хоча, вони навіть не задумуються, чи є потреба в Чернівцях спеціалістів цієї галузі. Далі, як правило, щоб оплатити дорогу освіту, беруть кредит. Іде постійна "інвестиція" в диплом, що згодом висітиме в рамці на стіні. А по закінченню освіти спеціаліст міжнародних відносин виконує роботу в чуть іншій галузі на Калинівському ринку або вантажником у магазині будматеріалів.
Батько раз на рік їздить з родиною на курорти. Найчастіше в Болгарію, Туреччину та Єгипет.
У будні, трудові дні все згідно чітко встановленому графіку. Іноді, відпрацювавши години, чоловік іде з друзями в бар, випиває кухоль пива, бесідує про політику, важке становище держави та гостро критикує теперішню владу.
Проте, коли доходить до виборів ця патріотична людина ставить галку навмання, обирає «проти всіх», думаючи, що цим самим стає на шлях революції або взагалі не з'являється. А коли бачить натовпи людей, що бойкотують, мирно споглядає на цю картину в сторонці, не виявляючи жодного бажання відстоювати свої права та інтереси.
Чоловік, побувавши в одній із європейських країн, завжди говоритиме на повний голос «Як же далеко Україні до Європи», однак сам не завжди відповідає образу європейця (всюди смітить, курить у заборонених місцях, часто неякісно виконує роботу і т.п.).
Іноді кричить на жінку, яка просить гроші на свої жіночі забаганки.
Так і проходять щасливі роки життя. Доки в старості він не вийде на пенсію. Якщо ж у Європі старість- це зустріч нового життя, початок відпочинку, то в нас- це хронічні хвороби, діабет, інсульт та передчасна смерть. Адже рідко знайдеш людину похилого віку, яка задоволена своїм станом.
От і все життя так: жалітися на державу, на сім'ю, на владу, на обставини, що так склалися, на всіх. Тільки не на себе. Постають питання: А чи був у цієї людини вибір? Чи могла вона хоч щось змінити?
0 коментарів